УДК 37(09)

Пропедевтичні витоки профільного навчання загальної середньої освіти: політехнічний контент

Борис Набока, директор школи, загальноосвітня школа І-ІІІ ступенів № 22 Кіровоградської міської ради Кіровоградської області

У статті аналізується підходи І.Г. Ткаченка до проблем впровадження у практику роботи школи цілісної системи політехнічного навчання в контексті історичного, сучасного й перспективного розвитку освіти і педагогічної науки в Україні.

Ключові слова: політехнічне навчання, продуктивна праця, профілізація, дослідницька діяльність учнів.

У радянській школі в нерозривній єдності із загальною здійснювалась політехнічна освіта підростаючих поколінь. Зміст політехнічного навчання полягав в ознайомленні з основними принципами всіх процесів виробництва і в набутті учнями навичок поводження з найпростішими знаряддями всіх виробництв.

Варто зазначити, що тенденція до поєднання навчання з продуктивною працею трактувалась як прогресивне суспільне явище, а проблема поєднання навчання з продуктивною працею розглядалась у взаємозалежності з політехнічним навчанням, яке виступало складовою частиною виховання всебічно розвиненої людини. Усі дискусії щодо розбіжностей між політехнічним навчанням і поєднанням освіти підростаючих поколінь з продуктивною працею зводились до визнання того, що вирішальною умовою і засобом повно­цінного політехнічного навчання є поєднання освіти з продуктивною працею. При цьому в педагогіці радянської доби виходили з установки в якій питання про політехнічну освіту не мислилось без органічного взаємозв'язку із завданнями індустріалізації країни й побудови соціалістичного суспільства. Варто зауважити, що через нагальність інших проблем питання трудового виховання та політехнічного навчання в післявоєнний період певним чином відійшло на другий план. Хоча у багатьох навчальних закладах використовувався відповідний досвід, набутий ще у 20-30-х роках, проте здебільшого в позаурочний час школярі брали участь лише в різних видах суспільно корисної праці. До навчальних планів «Трудове навчання» як окремий предмет не входило, а у більшості шкіл не було робочих кімнат і майстерень.

Така однобічна спрямованість шкільного навчання почала викликати особливу тривогу у зв'язку зі збільшенням кількості середніх загальноосвітніх шкіл. Відповідно постійно збільшувався контингент тих їх випускників, які не могли вступити до вищих навчальних закладів. Таким чином, середня школа мала вже не тільки забезпечувати подальше підвищення якості підготовки вихованців до вступу у вищі навчальні заклади, а й готувати молодь до активного безпосереднього входження у сферу матеріального виробництва.

Необхідність внесення коректив до діяльності закладів освіти зумовили партійні (1952) рішення здійснити (одночасно з початком поступового переходу від загального семирічного навчання до загальної середньої десятирічної освіти) всі необхідні заходи для переходу до загального політехнічного навчання, що мало створити учням, які закінчували середню школу, умови для вільного вибору професії.

Визначилися різні точки зору й системи поглядів на цю актуальну проблему. Одні вважали за потрібне ввести до навчального плану загальноосвітньої школи  нові предмети, як «Основи техніки», «Основи виробництва», «Основи агрономії». Інші вбачали здійснення політехнічного навчання у зменшенні в окремих класах кількості перевідних екзаменів, щоб вивільнений час витратити для екскурсій на виробництво. Деякі працівники органів народної освіти питання про політехнічне навчання перетворювали в кампанію, намагаючись провести якнайбільше засідань, зборів, активів, конференцій, присвячених політехнізації школи. На окремих з цих заходів спостерігалося зневажливе ставлення до теоретичної сторони навчального процесу, зокрема йшлося про те, що за рахунок скорочення уроків потрібно збільшити кількість екскурсій, практичних робіт тощо. Дехто дійшов висновку, що головним має бути не те, як учні оволодівають основами наук, а те, як і скільки проведено екскурсій, скільки у школі створено відповідних гуртків.

Водночас багато вчителів дотримувалися думки, що й діючі програми та навчальні плани, незважаючи на їхні певні недоліки, дають можливість здійснювати політехнічне навчання, формувати в учнів широкий політехнічний кругозір, давати їм знання на основі засвоєних законів розвитку природи, про принципи сучасного виробництва. Така невизначеність в окресленому актуальному питанні спонукала І.Г. Ткаченка висловити своє ставлення до цієї проблеми. В статті «Політехнічне навчання на уроках і в позакласній роботі з фізики в 9-10 класах» (1956) він, зокрема, рекомендував не забувати, що політехнічне навчання ставить мету забезпечити учням всебічний розвиток, який неможливий без глибокого оволодіння основами наук. Основним недоліком у роботі багатьох шкіл педагог називав низький рівень у значної частини учнів знань, умінь і навичок з мови, математики, фізики, хімії, географії та інших предметів. Тому, на його думку, зменшення кількості екзаменів чи взагалі їх скасування в окремих класах і заміна екскурсіями могли завдати школі й політехнічному навчанню лише шкоди.

Вважав, що учнів потрібно ознайомити в теорії і особливо на практиці з якнайбільшою кількістю підприємств, професій, галузями народного господарства. При цьому він рекомендував орієнтувати випускників не на те, щоб вони знали про все потроху й уміли як-небудь все робити, а на те, щоб кожний з них серйозно задумувався над вибором професії (спеціальності) на все життя в межах одного з видів праці і прагнув стати майстром у своїй справі.

Міністерством освіти було переглянуто навчальні плани та програми, почалася робота над розробкою рекомендацій щодо здійснення політехнічного навчання. Так, у школах Української РСР (1954) запроваджуються нові предмети: ручна праця в 1-4 класах, праця в майстернях і на навчально-дослідних ділянках – у 5-7 класах, практикум з основ виробництва – у 8-10 класах. Під час проходження виробничої практики на промислових підприємствах, машинно-тракторних станціях, у колгоспах і радгоспах старшокласники готувалися до практичної діяльності в різних галузях народного господарства. В умовах повернення до шкіл політехнічного навчання проблеми, пов'язані із перебудовою стратегічних напрямів освіти, стали предметом активних наукових дискусій. Відбулися (1955) розширені засідання вченої ради Науково-дослідного інституту педагогіки Української РСР, присвячені політехнічному навчанню в середній школі. У роботі вченої ради взяли участь директори шкіл республіки, в тому числі І.Г. Ткаченко. На прийнятім радою рішенням були окреслені основні завдання політехнічного навчання: «підготувати випускників середньої школи не тільки до опанування теоретичних знань у вузах, а й до активної участі в матеріальному виробництві у всіх галузях народного господарства. Ознайомлення на уроках з основами виробництва має поєднуватися з практичною роботою в шкільних навчальних кабінетах, лабораторіях, майстернях, на навчально-дослідних ділянках, де учні набувають необхідних трудових умінь і навичок» [1, с. 54].

У жвавих дебатах взяв участь і директор Павлиської середньої школи В.О. Сухомлинський. Свій виступ він присвятив питанню організації продуктивної праці учнів в умовах сільської школи. Василь Олександрович наголосив, що суспільно корисна праця покликана сприяти трудовому й моральному вихованню учнів, а також має відповідати вимогам навчальної програми, що робота в шкільній майстерні, на навчально-дослідній ділянці, у колгоспному виробництві має бути підпорядкована завданням підвищення виховної ролі загальноосвітньої школи [1, с. 55]. Учена рада Науково-дослідного інституту педагогіки УРСР прийняла розгорнуте рішення, в якому накреслила конкретні заходи щодо подальшого здійснення політехнічного навчання в середній школі, проведення (1955) республіканських педагогічних читань для узагальнення передового досвіду у справі політехнічного навчання.

Проте заходи, що здійснювалися в освітянській галузі, не задовольняли темпи розвитку країни. Зокрема, у партійних рішеннях зазначалося, що потрібно не лише запроваджувати нові предмети, які дають основи знань з питань промислового й сільськогосподарського виробництва, а й більш дієво практично прилучати учнів до праці на підприємствах, у колгоспах, радгоспах, на дослідних ділянках. Міністерство освіти УРСР запровадило нові навчальні плани, що передбачали виробниче навчання учнів старших класів та присвоєння їм у загальноосвітній школі певної виробничої кваліфікації, тобто фактично це була спроба поєднати загальну і професійну освіту. У зв'язку з уведенням у школах виробничого навчання і почались активні пошуки конкретних форм політехніч­ної освіти і трудового виховання . Одним з найактивніших учасників цих подій був директор Богданівської середньої школи І.Г. Ткаченко.

Підходи І.Г. Ткаченко до проблеми поєднання загальної середньої освіти з оволодінням виробничою спеціальністю ще не були для нього предметом окремого наукового дослідження, хоча у зв'язку з розглядом питань трудового виховання школярів вони знаходили фрагментарне висвітлення у його наукових статтях «Політехнічне навчання на уроках і в позакласній роботі з фізики в 9-10 класах» (1956), «Деякі питання організації і методики виробничого навчання в сільській школі» (1963). В них зроблено спробу критичного аналізу педагогічних поглядів вченого на суть, принципи, зміст і форми суспільно корисної, продуктивної праці учнів, на підготовку учнів до свідомого, вільного вибору й оволодіння виробничою спеціальністю в умовах середньої школи у 50-70-х роках ХХ ст.

Треба зазначити, що на той час багато хто розумів уведення виробничого навчання в загальноосвітній школі лише як елемент її професіоналізації та вузької спеціалізації. І.Г. Ткаченко же вважав, що виробниче навчання покликане стати одним із засобів формування широкого політехнічного кругозору учнів, їхньої практичної і психологічної готовності до праці. Тому практичні уміння і навички, які здобуваються старшокласниками у процесі виробничого навчання мають входити складовою до си­стеми змісту освіти.

І.Г. Ткаченко не сприймав недоброзичливої критики виробничого навчання в загальноосвітній школі, що тоді часто звучала у зв'язку з реформуванням, перебудовою школи. Виробниче навчання вчений називав важливою і невід'ємною складовою трудового виховання учнівської молоді. Однак у деяких сільських школах виховна цінність виробничого навчання знижувалася тим, що учні виконували лише трудові процеси й операції, пов'язані здебільшого з вирощуванням однієї культури, переважно найпоширенішої в даній місцевості. На словах це вважалося підготовкою рослинників, а насправді – було виконанням випадкової і одноманітної ручної праці з проявами прямого ігнорування індивідуальних інтересів і бажань учнів.

З власних спостережень І.Г. Ткаченко знав, що у практиці більшості сільських шкіл виробниче навчання старшокласників є далеким від урахування індивідуальних інтересів і запитів, від розвитку всебічних здібностей і обдарувань учнів. У багатьох школах вони мали можливість вибирати одну з двох, рідше – одну з трьох спеціальностей, а інколи взагалі ніякого вибору не існувало. На думку директора, школи мали надавати більше можливості у визначенні тої чи іншої системи виробничого навчання старшокласників.

Учений вважав, по-перше, перед школою не стоїть завдання готувати молодь до вільного переходу від однієї галузі виробництва до іншої. По-друге, для підготовки до вибору спеціальності потрібне, як уже зазначалося, не поверхове ознайомлення з агротехнікою, механізацією сільського господарства тощо, а трудова діяльність учня в роки отроцтва і юності в галузі тієї праці, до якої в нього є нахили і здібності. У справі підготовки до вибору професії вчений відводив вирішальну роль не загальному ознайомленню із сільськогосподарським виробництвом, а послідовному залученню учнів, які досягли 14-15-річного віку, до конкретної продуктивної праці.

Саме для того, щоб кожний учень мав можливість займатись одним із видів трудової діяльності і якнайкраще оволодіти ним, треба надати кожному школяреві максимум часу для того, аби він міг, по-перше, навчатися тому виду праці, до якого вже виявив нахил, і, по-друге, якнайбільше займатися продуктивною працею в галузі обраного виду праці. Відповідно до закону «Про зміцнення зв'язку школи з життям і про дальший розвиток системи народної освіти в СРСР» (1958) у країні замість загального обов'язкового семирічного навчання запроваджувалося загальне обов'язкове восьмирічне, яке мало створити підґрунтя для реалізації загальної середньої освіти. Серед основних типів навчальних закладів, що давали повну середню освіту, було визначено середню загальноосвітню трудову політехнічну школу з виробничим навчанням, в якій учні мали можливість протягом трьох років отримати середню освіту і професійну підготовку для роботи в одній із галузей народного господарства чи культури.

Виробниче навчання у Богданівській середній школі організовувалось на ґрунті трудового виховання в молодших і середніх класах. Спочатку було створено політехнічні гуртки з метою залучити учнів 1-4 і 5-7 класів до активної праці, виявити і розвивати нахили до того чи іншого її виду.

Добровільною участю в гуртковій роботі охоплювалися всі учні 3-7 класів, і певна частина 1-2 класів виявляли бажання й брали активну участь у їх роботі через привабливу загальну атмосферу творчої праці зі старшими.

Дослідно-дослідницька праця, якою І.Г. Ткаченко вважав за потрібне охоплювати всіх учнів 1-7 класів, не ставила за мету дати їм ранню спеціалізацію, була засобом виявлення, формування, розвитку і зміцнення нахилів школярів. У Богданівці прагнули того, щоб кожен вихованець уже на момент закінчення 7 класу мав 3-4-річний досвід такої праці до іншої.

І.Г. Ткаченко вважав, що підготовку до вибору професії, особливо учнів 1-7 класів, потрібно розпочинати з пізнавальної навчально-дослідної, дослідницької праці, яка тоді здійснювалась у рамках позакласної роботи, що нерідко саме в сільській школі у багатьох випадках навчально-дослідна, дослідницька праця, пов'язана з сільським господарством, перебувала, як це не дивно, у вкрай занедбаному стані. Тому навіть у сільських учнів склада­лося не завжди правильне уявлення про сільськогосподарську працю, оскільки вони не бачили, як у ній поєднуються зусилля розуму і рук, майстерність та індивідуальна творчість.

Оволодіння до моменту переходу у старші класи широким колом умінь і навичок та відповідним досвідом праці виступало вирішальною умовою успіху подальшого виробничого навчання. Учні з такими уміннями та навичками після закінчення неповної середньої школи могли не тільки навчатись, набувати нових умінь і навичок, а й працювати, що було вирішальною передумовою справжнього виробничого навчання, тобто навчання в умовах продуктивної праці.

У педагогічному колективі не ставили за мету прикріпити когось з учнів до одного з гуртків: кожен міг вільно переходити з гуртка в гурток і займатись у двох-трьох з них, що вважалося цілком нормальним явищем. Практичний досвід переконував у тому, що за належної матеріальної бази, за умілого керівництва гуртковою роботою не буде жодного учня, який не виявив би цікавості до якої-небудь справи, не захопився хоча б якоюсь однією, але конкретною працею. У Богданівській середній школі прагнули і домагались того, щоб гурткова робота учнів пов'язувалась як з сільськогосподарським, так і з промисловим виробництвом. Відповідно формували і два цикли гуртків – сільськогосподарський і промисловий.

Потрібно, щоб кожний школяр обов'язково проявив нахил, цікавість до якогось з видів продуктивної праці. З цією метою вчений рекомендував створювати відповідну матеріальну базу. За таких умов не буде жодного учня, який би не виявляв бажання працювати в гуртках.

Однак життя дедалі більше висувало вимогу залучати учнівську молодь до справжньої продуктивної праці, і гурткова робота вже не могла сповна задовольнити цих вимог, а також зростаючих бажань, запитів юнаків і дівчат. Тому учні 8-10 класів під час літніх канікул почали працювати не на навчально-дослідній ділянці, а на колгоспному полі. Це потребувало уміння керувати справжніми машинами, випробувати їх у дії, і вже недостатньо було лише фізичних сил та любові до праці. Без міцних знань, практичних умінь і навичок, без оволодіння масовою робітничою спеціальністю працювати ставало неможливо...

Повний текст статті:/naboka_05.01.doc